МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ Лондон, Міжнародний інститут стратегічних досліджень

ДОПОВІДАЧ Міністр закордонних справ Великої Британії Девід Мілібенд

ДАТА 26/10/2009

Сьогодні я буду говорити про прості речі.  А саме про те, що Велика Британія дуже зацікавлена в тому, аби Європейський Союз виробив міцну зовнішню політику; що лякатись європейської зовнішньої політики є обмеженим, фаталістичним та неправильним; що Британія має прийняти її, сформувати її та очолити її; а перехід до Лісабонської Угоди означає, що Європа більше не матиме приводів для неможливості розвитку чітких стратегічних пріоритетів для виконання своєї ролі у світі.  Іншими словами, сильна Британія у сильній Європі є найкращим способом збереження та розвитку наших цінностей та інтересів у сучасному світі.

Я хочу розпочати з найбільш неочікуваного місця - радше з найбільш неочікуваної особи.  У кампанії за ствердне голосування на британському референдумі у 1975 році один політичний лідер сказав, що причиною нашого членства в Європейському Співтоваристві є "політична причина забезпечення миру та стабільності…"  Як вона - і це ключ, - тоді пояснила, "Співтовариство відкриває для нас вікна у світ, тоді як війна закриває".

Я ніколи не думав, що казатиму це, але пані Тетчер мала дар пророцтва та була правою щодо цього.  Більш ніж тридцять років по тому, я вірю, що ясним як ніколи є те, що ЄС примножує британський вплив у світі, а не загрожує йому.  У всьому - від торговельних переговорів до підготовки поліції Афганістану, санкцій щодо Ірану чи "озелененні" наших економік, - Європейський Союз допомагає нам досягти наших прагнень у зовнішній політиці.

Європейська зовнішня політика є узгодженим, прямим представленням у всьому світі спільних цінностей, спільних інтересів та спільних ресурсів європейських країн.  Вона не є замінником британської зовнішньої політики чи зовнішньої політики будь-якої іншої країни; врешті-решт вона  базується на праві вето для всіх країн.  Вона також не замінює наше партнерство із США; врешті-решт, кожен Президент США після Джона Ф. Кеннеді ратував за більш об'єднану Європу.  Також вона не підміняє собою нашого членства у Раді Безпеки ООН; зрештою ООН - це організація, яка складається із держав, а не з регіональних організацій.  Вона також не є замахом на наші зв'язки у рамках Британської Співдружності націй; врешті багато з наших друзів по Співдружності хочуть, аби ми були на передовій в обстоюванні їхніх інтересів у ЄС.

Однак сильна європейська зовнішня політика є суттєвою складовою сильної світової ролі Великої Британії.  На мій погляд, можливо сперечатись щодо світової ролі Британії, але мені не пристало обстоювати міцну світову роль Британії без стійкої відданості ЄС.

Країни ЄС забезпечують майже 40% бюджету ООН та майже  дві третини світової допомоги на розвиток.  Спільний ринок забезпечує вирішальний вплив на переговорах з торговельних питань, регуляторних режимів та екологічних стандартів.  У нас є рать у 2 мільйони чоловіків та жінок, а також 40.000 дипломатів, що працюють у 1.500 дипломатичних місіях по всьому світу.  Ми стоїмо на спільних засадах у більш ніж 90% голосувань у міжнародних організаціях, а постколоніальні та торгівельні зв'язки означають, що все менше залишається таких куточків у світі, які ніхто з нас не розуміє.

Але - і це є велике "але", - на сьогоднішній день ми не отримуємо належної віддачі від цього ресурсу.  Організаційні заходи є випадковими, координація фрагментарною, послання заплутаними, а стосункам з великими світовими державами бракує ясності, стратегії та мети.

Отже вибір для Європи є простим.  Давайте працювати разом та зробимо ЄС лідером на світовій арені, або станьмо глядачами у світі панування двох великих держав, сформованому США та Китаєм.  Але я вважаю, що вибір для Великої Британії також просто сформулювати: ми можемо або очолити сильну європейську зовнішню політику, або, загубившись у пихатості, ностальгії чи ксенофобії, дивитись, як занепадає наш вплив у світі.

Розвиток зовнішньої політики ЄС

Європейська зовнішня політика виросла ривками впродовж цілого покоління.  В деяких галузях ми спромоглись не відволікатись на дрібниці.  Наступного року ми відзначатимемо 30-ту річницю Венеціанської декларації, далекоглядного тексту, який заклав на рівні двох держав основу мирного врегулювання між Ізраїлем та Палестиною та відтоді був керівництвом для європейської дипломатії на Близькому Сході.

Маастріхтська угода у 1992 році заснувала спільну зовнішню та безпекову політику як окремий міжурядовий "другий основний принцип.  Війна в Боснії спричинила більш високий рівень європейської політичної та військової співпраці, привівши до Декларації Сен-Мало 1998 року, яка проголосила, що "Союз повинен мати можливості для незалежних військових дій, забезпечених надійними військовими силами".  Це не було замахом на НАТО: по суті у Сен-Мало було сказано, що європейська солідарність зробить внесок до життєстійкості усучасненого альянсу.  Повноцінне членство Франції в НАТО зробило це реальністю.

ЄС започаткував більше 20 місій, направивши європейських поліцейських, суддів, миротворців та працівників з надання допомоги на три континенти.  За останні два роки ми започаткували військово-морську місію для боротьби з піратством біля берегів Сомалі, ввели санкції проти режиму Мугабе, коли ООН не змогла розв'язати ситуацію, а також очолили боротьбу із змінами клімату.

Причина цієї все більшої ролі у зовнішній політиці є простою.  Через те що ми рухаємось до багатополюсного світу, сили об'єднуються довкола кількох регіональних центрів.  Це не лише США, але й Китай, Індія, Бразилія.  Віддаючи данину поваги Епосі націй, проголошеній Вудро Вільсоном у 1919 році, люди починають говорити про Епоху континентів.

Що зрозуміло, так це те, що у сучасному світі значущими є розмір, згуртованість та рішучість.  Британія із своїми 60-ма мільйонами населення, хоч якими чудовими не були її збройні сили, розвідники та дипломати, яким особливим не був би наш діловий та культурний бренд, не стане світовим гравцем сили та впливу сама по собі, а лише в союзі.

В Британії ми слушно пишаємось нашою роллю в ООН, НАТО та у Британській Співдружності, а також нашим унікальним партнерством із Сполученими Штатами.  За останній рік у Великій Двадцятці наш Прем'єр-міністр продемонстрував вирішальне світове лідерство.

Але наше європейське союзництво не таке, як інше.  Ми поважаємо суверенітет у ключових галузях.  Ми співпрацюємо за цілою низкою політичних питань.  І Європа є нашим континентом.  Ідея щодо того, що Велика Британія може утримувати свій вплив у Пекіні чи Вашингтоні, Делі чи Москві, якщо ми самоізолюємось в Європі, просто-таки є дивною.  Справді, я б сказав навпаки, через лідерство  в Європі ми нарощуємо свої двосторонні зв'язки з іншими країнами.  Самі по собі ми можемо бути цікавими; на чолі групи з 27-ми, що мають спільні цінності та мету, ми маємо справжню владу.

Більш того, і я думаю, що цьому приділяється недостатня увага, більшість з решти Європи справді хоче, аби Британія відігравала провідну роль.  Вони говорять, як Хав'єр Солана, що Британія має "глобальний менталітет".  Вони цінують наш практичний прагматизм.  Вони визнають зв'язки, що поєднують нас з різноманітними країнами в усьому світі, та різноплановість та якість того, що ми можемо запропонувати.

Проблемою є те, що на тепер європейське ціле є менше, аніж сума його складових.  Поза межами Європи люди не розуміють, що нас турбує та що ми прагнемо робити.  Всередині Європи ситуація не набагато краща, різні країни мають свої улюблені проекти, але не існує достатньої спільної мети.

Лісабонська угода забезпечує можливість та необхідність переосмислення та уточнення зовнішньої дії ЄС.  Принципи, рамки та політичні рішення і надалі ухвалюватимуться одноголосно, аби кожна країна й надалі мала право вето.  Що  робить Лісабонська угода, це створює вірні засоби для втілення в життя серйозної спільної політики, коли країни вирішать до цього вдатись.  Вона допомагає уникнути дублювання через заснування посади Верховного Представника, який представляє як Раду зовнішніх стосунків країн-членів, так і Комісію.  Цим забезпечується цілісність та послідовність через запоруку міцного лідерства через Голову Ради Європи, який обирається не більш ніж на 5 років та може представляти ЄС на таких заходах як самміт ЄС - Китай та ЄС - Росія впродовж цього часу.

На мою думку, це - очевидні доцільні, прагматичні реформи.  Але поряд з цими новими структурами нам у зовнішній політиці потрібні певні чіткі стратегічні пріоритети.  Саме на цю тему я хотів би сьогодні поговорити, - починаючи із сусідства на схід та південь від нас, а потім поглянувши на стосунки з великими державами.

Лісабонські пріоритети

Географічно наше перше зобов'язання лежить перед Західними Балканами.  Членство в Європейському Союзі - це єдиний великий виграш для досягнення компромісу та реформування від історичних супротивників, що мають приховані інтереси та глибоко укорінені погляди.

Відверто кажучи, у 90-х роках ХХ сторіччя ми бачили небезпеку легкого ігнорування.  Початок сьогодні процесу в Гаазі над Караджичем є нагадуванням про це.  Всі 27 країн-членів ЄС чітко заявили, що членство в ЄС є перспективою для всіх країн Східних Балкан, коли вони будуть до цього готові.  Це забезпечує тиху гавань на їхньому шляху від світу часів Тіто до світу двадцять першого сторіччя.  Дехто, як Словенія, вже серед нас.  Дехто, як Хорватія, невдовзі до нас приєднаються.  Інші, як наприклад Македонія, на думку Комісії, висловлену на початку цього місяця, вже готові розпочати переговори.  Отже, темп підтримується.

Але у Боснії та Герцеговині, хоча ідея членства в ЄС є дуже привабливою для громадян цієї країни, на жаль, вона не є такою для декого з її керівників, які вважають, що легше було б повернутись  назад, до розділу та розбрату, аніж рухатись вперед до консенсусу та ЄС.

Невідкладним завданням є вийти з тупику щодо переходу від Офісу Верховного Представника до Спеціального Представника Європейського Союзу.  В той час як інші на Західних Балканах проводять реформи та рухаються до Європейського Союзу, Боснія зав'язла, її основні політичні гравці не спроможні дійти згоди щодо того, як примусити країну функціонувати, а дехто з них, здається, має за мету підтримання якомога більш невдалого виконання державних функцій.

Аби завершити перехідний стан, Боснія має виконати п'ять завдань.  Два з них - як розподілити державну власність і власність оборонного відомства та як забезпечити наявність всіх активів для належного виконання своїх функцій державою, - все ще не виконані.  І боснійські лідери також мають стати до справжнього процесу конституційної реформи, якщо Боснія хоче безпечно подолати шлях до членства в ЄС.  Я твердо підтримую роботу Карла Більдта у цьому напрямку, пліч-о-пліч із Сполученими Штатами.

Якщо ми б змогли досягти успіху з цих питань, це стало б значним кроком у переході від відцентрової Боснії до більш цілісної Боснії, а також у просуванні цієї країни у напрямку до членства в ЄС.  Буде призначено нового Спеціального представника ЄС в рамках Служби зовнішньої політики, і він або вона очолить роботу ЄС та міжнародного співтовариства.  Місія Європейської безпекової та оборонної політики залишатиметься.  І Боснія тоді буде здатна рухатись до базової угоди, яку Європа пропонує всім країнам Західних Балкан.  Вони модернізують, поліпшать застосування принципу верховенства права, демократію, урядування та дотримання прав меншин, а ми, як країни-члени, запропонуємо їм підтримку на їхньому просуванні до потенційного членства.  Переваги на цьому  шляху включатимуть лібералізацію Шенгенського візового режиму, що є вирішальним для звиклих до свободи пересування мешканців цього регіону, що колись був єдиною країною.

Від Щецина на Балтиці до Трієсту на Адріатиці "залізна завіса", про яку говорив Черчілль, поступилася місцем миру, процвітанню та єдності.  Але розширення - як дехто припускав та обстоював у 80-х та 90-х, - не відбулось за рахунок співробітництва там, де це мало рацію.  За останні двадцять років ЄС більш ніж вдвічі збільшився за розміром, водночас розвиваючи економічну інтеграцію та підсилюючи співробітництво в галузі зовнішньої та безпекової політики, а також у судочинстві та внутрішніх справах.  Розширення на практиці привело до зміцнення.

Ніхто не вірить, що в наступні двадцять років ЄС міг би або має знову збільшитись вдвічі за розміром.  Але якщо ми не спроможемось скористатись нашою силою, аби зруйнувати бар'єри між ЄС та його сусідами, забезпечивши свободу торгівлі, інвестицій та пересування і вітаючи нових членів, тоді всі ми - не лише кандидати у члени, - заплатимо велику ціну.  Цифри тут говорять самі за себе: менш ніж за 10 років товарообіг між старими та новими країнами-членами зріс майже втричі.

Я знаю, тут є ті, хто не певен у ширшому членстві, включаючи членство Туреччини.  Але я вірю, що більша доля стурбованості походить від статичного та щиро застарілого погляду щодо того, що собою являє сучасна Туреччина.  Туреччина, це гігант, який постає на нашому порозі.  Якщо ми хочемо запевнити наявність більш ніж одного джерела енергоресурсів із Сходу, тут Туреччина буде життєво важливою.  Якщо ми прагнемо боротись з незаконним перевезенням наркотиків та розповсюдженням міжнародної злочинності, нам так само треба привести Туреччину у сім'ю країн ЄС.  І, може, більш за все, якщо ми хочемо показати, що бути європейцем - це справа цінностей, а не расової або релігійної приналежності, наявність мусульманської країни із світською громадською державністю в межах ЄС може лише підсилити нас.  Багато питань все ще залишаються невирішеними і зобов'язання має не лише ЄС, але якщо Туреччина досягне стандартів, які ми встановили в плані прав людини, вирішить питання ролі військових та розподілу влади, на мою думку, було б непорядно, аби ми відмовили їй у членстві в ЄС.

Я знаю, що не всі країни на наших кордонах вже готові або хочуть до нас приєднатись.  Отже ми маємо зробити так, аби наші партнерські стосунки запрацювали.

Для Сходу Європи, слабке урядування, фінансова криза та заморожені конфлікти є вирішальними причинами нестабільності. Східне Партнерство повинно бути не лише трампліном до отримання можливого членства в ЄС, але й ключовим інструментом стабільності, оскільки завдяки інтеграції у єдиний ринок ми можемо просувати економічну реформу та сприяти економічному зростанню; і якщо країни на нашому сході приєднаються до загальної енергетичної спільноти, це покращить не лише їхню енергетичну безпеку, але й нашу власну.

ЄС вже є найбільшим донором для Північної Африки та має головний стратегічний інтерес у перевтіленні величного та надихаючого бачення Союзу для Середземномор'я, започаткованого рік тому, на конкретні переваги, наприклад, енергетичні проекти, які вивільняють потенціал сонячної енергії пустелі Сахара, або більш широке співробітництво у боротьбі з нелегальною міграцією.

Реагування на кризу

Другий пріоритет європейської зовнішньої політики стосується нашої здатності втручатись в перебіг світових криз.

У дебатах на тему реагування ЄС на кризу впродовж останніх десяти років домінувало безрезультатне перетягування канату між прибічниками бачення європейської безпеки з центром у НАТО та таким, що його забезпечує європейська безпекова та оборонна політика.  Безрезультатне, бо кожній з цих організацій потрібна інша, аби бути міцною та дієвою.  Реальною проблемою є забезпечення належних ресурсів, найкраще використання засобів, які ми маємо, аби досягати цього швидше та більш гнучко.

Європейська безпекова та оборонна політика розвинулась як гнучкий засіб роботи в просторі, де перетинаються цивільні та військові задачі.  Вимога роботи з пост-конфліктної стабілізації довела, що вона добре відповідає знанням та навичкам щодо підготовки поліції або моніторингу кордонів, що доповнює функцію НАТО.  І це пов'язане з політичною та економічною вагою ЄС у світі.

У наступні декілька років найбільшим пріоритетом для підтримки з боку ЄС має стати Південна Азія.  Ми маємо нарощувати свої зусилля в Афганістані як окремі країни, як члени НАТО та колективно як ЄС.  Лише один приклад: з бюджету у 8 мільярдів євро ЄС все ще планує витратити цього року десь чверть мільярда євро на Афганістан.

Через кордон, в Пакистані, успіх теперішніх військових дій у Вазирістані та успіх зусиль уряду по стабілізації району Сват/Малаканд після проведення там військових дій матиме безпосередній вплив на європейську безпеку.  Пакистан має величезну стратегічну важливість, зважаючи на його розмір, його розташування та його зв'язки з Європою, де пакистанська діаспора налічує понад 2 мільйони.

На самміті ЄС - Пакистан у червні минулого року ЄС продемонстрував свою відданість народу Пакистану, значно збільшивши фінансування надзвичайної допомоги з боку ЄС.  Додаткові 124 мільйони євро вже працюють на подолання кризи та допомагають постраждалим від сутичок у північно-західних прикордонних провінціях.  Але ЄС може та має зробити набагато більше, аби допомогти з реконструкцією зруйнованих міст та селищ, відновленням засобів для існування, заснуванням дієвої системи судочинства, аби екстремісти не змогли повернутися.  Згубним звинуваченням нашого визначення пріоритетів є те, що ЄС витрачає лишень пів євро на особу в Пакистані у порівнянні з сумою в п'ять чи десять разів більшою в інших, більш розвинутих частинах світу, які є менш вирішальними для нашої безпеки.

Самміт також погодився на посилений торгівельний діалог, який, ми сподіваємось, принесе поліпшення доступу до ринків ЄС - на користь пошкодженій економіці Пакистану.  Він також встановив довготривале стратегічне партнерство для вирішення інших питань, що викликають стурбованість - жорстокий екстремізм, безпека та демократичне урядування.  Ці домовленості необхідно розвивати, і через це ми з нетерпінням очікуємо на наступний самміт прийдешнього року та заходи, які будуть визначенні на ньому.

У всіх кризових зонах, поклавши край інституційному розділенню між Комісією, яка тримає руку на гаманці, та Радою, яка приймає політичні рішення, Лісабон обіцяє принести більшу злагодженість до наших зусиль.  Працюючи з іншими Комісарами та новим Верховним Представником, Служба зовнішньої політики опікуватиметься всім спектром експертів ЄС, допомагаючи нам побачити спільну діяльність, визначити можливості та більш творчо використовувати важелі, які ми маємо - від торгівельної політики до бюджетів допомоги, від солдатів до поліції, від санкцій до місій моніторингу виборів.

Стосунки з іншими великими державами, що існують та виникають

Третій пріоритет - це наші стосунки з іншими великими державами, що існують  та виникають, бо ЄС буде спроможний окреслювати ХХІ сторіччя лише тоді, коли він матиме реальні партнерські стосунки із столицями великих держав.

Європа є найбільшим світовим спільним ринком.  Китай має найбільш швидко зростаючу економіку.  Кожен прагне отримати більшої економії енерго- та інших ресурсів.  Кожен має зменшити свою залежність від імпортованої нафти та газу.  Обидва намагаються знайти такий вихід із теперішньої кризи, який прискорить просування до швидкого зростання, низьковуглецевої економіки завтрашнього дня.

Можливості мають бути очевидними.  Працюючи разом, ставлячи силу та радіус дії двох великих економік на службу здешевленню вартості та швидшому розвиткові технологій, ЄС та Китай можуть викликати сплеск нових інвестицій, одночасно забезпечивши енергетичну, економічну та екологічну безпеку.

Це зробило б британські робочі місця та добробут менш вразливими до мінливості міжнародних нафтових ринків.  Ми б зменшили тиск з боку все більшого попиту, який зараз розпалює небезпечну глобальну боротьбу за ресурси.  Ми б розбудували глобальну здатність виконувати зобов'язання, які ми взяли на себе у Копенгагені.  Але, перш за все, ми б помітно продемонстрували, що найкращим способом забезпечення національних інтересів в час економічного неспокою є співробітництво.

Ми не починали б з нуля.  Китай та ЄС вже працюють разом у будівництві того, що стане однією з найбільших у світі повномасштабних електростанцій, що уловлює та зберігає свої викиди вуглецю.  Китай та Велика Британія зараз встановили перші в світі низьковуглецеві економічні зони на підтримку комплексних низьковуглецевих ланцюгів постачання на міському та регіональному рівнях.

Але задля захисту життєвих інтересів Британії по мірі збігання сторіччя ми маємо нарощувати зусилля.  Лісабонська угода дає нам можливість побудувати такі стосунки з Китаєм, які є істинно стратегічними, послідовними та трансформаційними.  Зараз ми повинні ними скористатись.

Коли справа доходить до ЄС та Росії - куди я прибуду наступної неділі, - я є вірним прихильником прагматичних стосунків по всьому спектру наших спільних інтересів.  Ми маємо дати відкриту та серйозну відповідь на інтерес президента Мєдвєдєва до дебатів стосовно європейської безпеки.  Ми маємо чітко заявити про свою стурбованість такими питаннями як права людини.  Ми вже оприлюднили різницю у поглядах щодо війни в Грузії.  Але дозвольте мені зосередитись сьогодні на економіці та енергетиці - тих галузях, де нам вочевидь потрібно співпрацювати.

Економічні досягнення Росії та зареєстроване високе зростання значною мірою зобов'язані збільшенню торгівлі з ЄС та доступом на європейські ринки капіталу.  Ми маємо рамки 90-х років ХХ сторіччя для відносин між ЄС та Росією у вигляді існуючої Угоди про партнерство та співробітництва.  Але вона вимагає вдосконалення, аби відображати сьогоднішні ширші та глибші стосунки між ЄС та Росією.  Добре, що Росія зобов'язалась і далі працювати над вступом до Світової організації торгівлі, ми хочемо, аби нові рамки Угоди про партнерство та співробітництво для стосунків між ЄС та Росією базувались на вступі до СОТ.  І ми хочемо бачити Росію, яка обіймає свої місце в міжнародних організаціях, які працюють на правових засадах, що допомогло би стимулювати торгівлю та відновити зростання.

Росії потрібен ЄС як її основний ринок енергоресурсів, а ЄС потрібна Росія як основний постачальник.  ЄС має просуватись вперед із своїми планами щодо лібералізації нашого внутрішнього ринку енергоресурсів, інвестуючи більше в енергетичну безпеку шляхом взаємного підключення газопроводів та нових маршрутів та джерел енергії.  Європейські енергетичні компанії тісно співпрацюють з російськими партнерами як в Росії, так і в інших місцях.  Нам потрібно розвивати це, аби допомогти створити зрілі та передбачувані стосунки між постачальниками та споживачами, що сприятиме збільшенню довіри між ними.

Із США історія дещо інша.  Наші базові цінності, історія та бачення світу означають, що ЄС та США дивляться в одному напрямку.  Цінності, пріоритети та принципи адміністрації Обами знайшли відгук у Європі через саме цю просту причину.

Виклик для Європи - і саме на це Америка справедливо вказує нам, - це стати більш дієвим партнером.  Є речі, які США хоче від нас.  Зокрема, вони хочуть, аби Європа переймалась своїм сусідством та стала світовим чинником безпеки - у всій Африці, на Близькому Сході та в Південній Азії.  І є речі, які ми хочемо від них - більшої відданості у торгівлі, у питаннях клімату та енергії, у розвитку.  Якщо ми виконуємо свою частину зобов'язань, тоді ми законно можемо очікувати та наполягати, аби США виконали й свою.

Але існує й глибша причина трансатлантичних стосунків, яка заслуговує на лекцію або дебати сама по собі, але за браком часу я можу лише згадати про неї.  Відданість правам людини, економічній та політичній свободі, рівності кожного не є "західними" цінностями, але потрібно, аби захід захищав їх та сприяв ним.  Якщо трансатлантичні стосунки не стануть на захист демократичного урядування в світі, хто тоді це зробить?  Якщо Європа та Америка не поставлять права людини поряд з питаннями торгівлі та безпеки, хто це зробить?

Я вірю, що стратегічне партнерство таки сприятиме розбудові всеохоплюючого глобального врегулювання, яке президент Обама зробив своєю торговою маркою.

Варіанти вибору для Британії

Пані та панове, це - порядок денний, як я його бачу на той час, коли Лісабонська угода має набрати чинності.

Президент Клаус ще має нарешті чітко визначити свої наміри, але ЄС та всі уряди його 27 країн-членів жадають взятись до вирішення проблем, що стоять перед нами.  Лише в Британії відбуваються серйозні дебати щодо того, чи ми маємо жити з Лісабонською угодою, чи боротись проти неї.  Я кажу "дебати", але на ділі останнє, чого хочуть наші політичні опоненти, це дебатувати зі мною щодо відповідних позицій уряду та опозиції стосовно майбутнього Європи.

Що нам напевне відомо, це те, що коли тіньовий Міністр закордонних справ виступав із цієї трибуни перед літніми канікулами, він визначив п'ять пріоритетів зовнішньої політики консервативної партії, він лише згадав про Європу в контексті пошуків альянсів поза межами Європи; що консерватори відмовились від панівної тенденції консерватизму в Європейському Парламенті через її занадто великий "федералізм"; що вони утворили новий альянс з невеликою групою партій поза панівною лінією,.. більшість з яких, як виявилось, насправді підтримує Лісабонську угоду; що вони ще зазначили, що якщо вони переможуть на загальних виборах та Лісабонська угода набуде чинності, вони "не зважатимуть на інше".  Але вони не сказали, що вони цим мали на увазі.

Інший референдум?  Малколм Ріфкінд називає це "абсурдним".  Відновлення переговорів щодо соціального розділу?  Але на це потрібна згода інших 26 урядів, і від жодного ми не отримали сигналу, що він буде це робити.

Правда в тому, що в серцевині політики консерваторів лежить омана.  Омана країни, що можна ненавидіти таку Європу, яка існує сьогодні, і водночас залишатись в центрі вироблення європейської політики.  Насправді, невдала спроба винести на переговори ті аспекти Європейського Союзу, які не подобаються консервативній партії, в будь-якому разі призведуть до більшої кількості закликів, аби Британія полишила Європейський Союз.  Той факт, що третина кандидатів від консерваторів підтримують таку позицію виходу з ЄС є свідченням того, куди дує вітер серед торі.

Я знаю, що Європа далека від ідеалу.  Вона потребує реформ.  Але їй потрібна Британія в серці Європи, а не на її периферії.  А щодо всієї непопулярності Європейського Союзу, зазначу, що стратегічним імперативом для нашої економіки, нашої екології та нашого суспільства, а також - як я сьогодні доводив, - для нашої зовнішньої політики є те, щоб політики обстоювали провідну роль Великої Британії в Європі.

Висновки

Наступного місяця ми відзначатимемо 20 років падіння берлінського муру.  Де ми будемо за два десятки років? Я бачу два шляхи.

Або ми продовжуємо розширятись, гарантуючи не лише мир та стабільність, але й економічний динамізм, або ми приймаємо нові мури, що призводять до втрати довіри та відсутності безпеки на наших власних кордонах, а також ізоляціонізму та недугам всередині цих кордонів.

Або ми є вирішальним партнером, коли мова йде про відповідь на кризу, про гнучкі дії у всьому світі із здатністю застосовувати цілу низку засобів на підтримку стабілізації та утвердження верховенства права, або ми є картонним тигром, наш вплив та здатності обкарнані внутрішнім розломом, наші обіцянки та протести є порожніми через брак засобів та волі.

Або ми є провідним гравцем у міжнародних справах, невід'ємною частиною світового спілкування з питань конфліктів, безпеки, економіки та екологічного майбутнього нашої планети, або ми є просто бюрократичною машиною, яка зациклена сама на собі, неспроможна дивитись в обличчя проблемам, які принесе наш новий світ.

Це важкий вибір.  Для Британії, ми маємо цінності, які треба просувати, інтереси, які треба захищати, та ідеї, які треба поширювати.  Ми жили, як на мене, надто довго із помилковим вибором між міцною британською зовнішньою політикою та міцною європейською зовнішньою політикою.  Британська зовнішня політика, яка відкидає Європу, прирече нас на маргіналізацію.  Міцна британська зовнішня політика, яка включає Європу, є найкращим способом просувати наші цінності та інтереси по всьому світу не за рахунок нашої ролі в НАТО, Великій двадцятці та Британській Співдружності, не за рахунок наших стосунків із США, а як повноправний партнер.

Ось це й є реальним вибором.  Впродовж 60 років Європа, в якій Британія зрештою відігравала свою роль, розвивала особливу, успішну модель соціальної ринкової економіки та ліберальної політики.  Зараз перед нами стоїть завдання стати світовим гравцем.  Тому цим вибором жоден відповідальний британський уряд не має права знехтувати.

Back to newsroom

Вгору